Психологічна допомога біженцям з України: практичні поради фахівця

Yavp.pl в ексклюзивному інтерв'ю підготував поради від українського психолога Андрія Фоменка. Особливо корисними вони будуть для тих, хто має тісний постійний контакт з біженцями з України. 

– Пане Андрію, часто поляки питають поради, як допомогти сім’ям біженців. Один з прикладів – жінці з України надали кімнату, їжу, всі умови, а вона лише спить і плаче. Як можна зарадити людям в цій ситуації та допомогти адаптуватися?

– Одразу хочу розрізнити поняття адаптації та соціалізації для тих, хто не бачить різниці. Адаптація – це коли людина пристосовується і в мінімумі щось може пристосувати до себе, а в максимумі – пристосовується сама. Коли для неї умови майже незмінні. А соціалізація – це інтеграція в суспільство. Для того, щоб людина прийшла до соціалізації їй треба, перш за все, стабілізувати нервову систему. Коли люди сплять і плачуть – це нормальне явище. Спить і плаче – це говорить про нормальну реакцію на стрес. Людина таким чином відновлюється. У продовгуватому мозку є умовно така біологічна батарейка. Коли вона виснажується, то людині потрібно дати можливість відпочивати, пити якомога більше рідини, забезпечити умови спокою – щоб за можливості поруч з нею були рідні чи близькі люди, яких вона бачитиме, коли прокидатиметься.

– А як допомогти дітям?

–  Робота з дітьми біженців починається тоді, коли батьки повернуться в той стан, коли діти можуть на них розраховувати. Це дуже важливо! Якщо батьки не в ресурсі – діти теж не можуть бути в ресурсі. Всі сили охочих допомогти евакуйованим мають бути сконцентрованими у першу чергу на батьках, а не на дітях. Дітки будь-якого віку завжди будуть дивитися на реакцію батьків або людей, які їх заміщують.

– Як допомогти адаптуватися людям, які пережили травматичний досвід війни?

– Якщо ми говоримо про дорослих, то на перших порах зовсім ніякої роботи з травмою ми не проводимо. Якщо період гострої травми (якщо вона була) минув і людина повинна освоїтися на місці, то потрібно обрати умови, в яких можна поговорити про це, пояснити їй, що на новому місці потрібно поступово знайти свою так звану «зелену зону».

“Зелена зона”

Це перша концентрична зона – зона відносної довіри. Люди повинні поговорити зі своїми близькими, обговорити плани, ставлення до того, що відбувається. До цього може долучитися навіть людина без психологічної освіти, вона може бути просто медіатором. Люди будуть говорити від болю, від образи, від злості, від тих емоцій, які є адекватними для цієї ситуації перебування в стресі. То їм треба пояснити, що коли поруч людина нервує, зривається на крик, плаче – це не відносно близьких людей, а відносно ситуації.

Люди повинні врешті почати говорити про ті страхи, про стримуючі фактори, про які вони не могли говорити, знаходячись в жахливому становищі. Ніхто не біжить від хорошого – бігли від страху, від образи, від ще якихось почуттів. В такому разі медіатор має попросити людей сказати один одному про свої відчуття. А потім в процес підтягуються діти незалежно від віку.

Коли дорослі розуміють, що вони не зляться одне на одного, що вони порозумілися і не мають образ, то діти мають це почути і висловити своє ставлення. І тоді вже батьки можуть вислухати дитину-підлітка, який у відчаї, який побачив їх у слабкому становищі, який втратив довіру. Саме при такій розмові, спілкуванні родини між собою формується зелена зона – зона найближчого контакту, підтримки, довіри.

“Жовта зона”

На наступному етапі формується ставлення до людей, які навколо, розуміння того, що зараз їм ніхто і ніщо не загрожує. Люди повинні самі для себе з’ясувати, з ким та як їм краще поводитись. Можливо, для цього варто спілкуватися вже декільком родинам, влаштовувати спільні заходи і продемонструвати, чим вони можуть бути корисними. До прикладу, хтось – медична сестра, а хтось працював в ДСНС чи добре готує, співає тощо. І коли люди діляться цим, то починають розуміти, чим вони можуть бути корисними одне одному, з ким підтримувати ближчий контакт. Таким чином трохи розширюється зелена зона безпеки і довіри та освоюється жовту зону. В ній ті, з ким людина буде в контакті та досліджувати триваліший час.

“Червона зона”

Далі – вивчення нових небезпек, правил, яких люди повинні дотримуватися в новій країні, нових вимог, які до них висуваються. Ці речі можуть викликати на початку певний спротив – типу, «у нас такого не було». Це вже червона зона. Коли це зонування відбудеться, то в людини почне формуватися початкове уявлення про соціалізацію. В червоній зоні також будуть зовнішні контакти, зокрема, з людьми, які говорять іншою мовою, які поводяться інакше, які демонструють незвичні відносини і ставлення. Соціалізація – в червоному колі. Тож, зелене концентричне коло поступово буде розширюватися до жовтого, жовте – до червоного, і людям важливо знати, як це відбувається.

Також треба знати про 5 етапів прийняття нової ситуації

Перший пункт – неприйняття.

Багато людей не розуміють, чому так трапилося, намагаються зрозуміти, що все, що відбувається – не сон і таке не могло статися саме з ними.

Другий етап прийняття ситуації – це агресія.

Цей етап теж обов’язковий – виникають конфлікти, непорозуміння, демонстрація закритості, недовіра, акти прямої агресії і так далі.

Третій етап – торги.

Це відбувається як всередині родин, так і поміж ними. «Можливо, не варто було їхати», «Я не на це сподівався/лася», «Чи вірний я обрав/ла шлях?», «Чи можу я вплинути на ставлення до мене?», «Чи мої діти не заслуговують на краще?». Коли людина задає собі ці питання – це торги.

Четвертий етап – депресія.

Людина плаче, спить, лежить  і нічого не хоче робити – це депресія, крайнє виснаження. Після неї з поповненням життєвої енергії та відновленням психоемоційного стану почнеться справжнє прийняття. Людина ніби прокинеться і почне пристосовуватися до обставин.

Важливо! У дітей відбувається те ж саме. Батьки мають розуміти, що у кожного ці етапи відбуваються у своєму темпі, їх не можна підганяти, бо в кожного своя нервова організація. Найкраще, що можна зробити для дітей – обладнати щось типу кубла, власного куточка, де вона може перебувати, натягнути ковдри і зробити «нірку», щоб дитина почувалася затишно. Якщо дітей декілька – можна робити їм «мурашники», щоб вони могли ходити до одне одного «в гості». Організовувати дітям ігри на комунікацію. Наприклад, асоціативні картки, щоб діти не просто знайомились, а й взаємодіяли, передавали одне одному ці картки, коли комусь сумно і потрібна підтримка. Батьки в цей час повинні знаходитися поруч і лише спостерігати, тоді діти створять власне коло безпеки.

Діти старшого віку можуть зустрічатися з волонтерами їхнього віку. Якщо це підлітки – нехай тут у Польщі спілкуються з ровесниками – на пальцях, на мигах, підбирають слова – будь-який спосіб згодиться. Якщо дитина не знає мови – це не проблема. Діти сприймають це як диво. Батьки просто повинні порадити їм прислухатися до людей, які говорять іншою мовою, підказувати значення слів та просто супроводжувати їх. Мовний бар’єр насправді значно важчий для батьків.

– А що робити, коли ні батьки, ні діти не знають іноземної мови?

– Це додаткове навантаження, з яким можна впоратися не одразу. Коли людина в стані тривожності – вона нічого не вчитиме, не запам’ятовуватиме, не зможе сконцентруватися. Робота з вивченням іноземної мови відбувається лише після роботи з медіаторами і психологами. Це обов’язково.

– Що б ви порадили людям, які вирішили залишитися жити в чужій країні?

– Я б радив вчити мову або закріплювати наявні знання, а далі – шукати себе. Рекомендую всім починати з примітивних робіт – відкинути амбіції і почати працювати там, де потрібна фізична чи нескладна праця. Бо багато хто хоче одразу стати міністром. Треба орієнтувати людей на ринок праці, показати їм пріоритети, порівняти рівень доходів і витрат, юридичні аспекти, створити людям уявлення про те, яким є спосіб життя в цій країні.

• Приєднуйтеся до нас у Telegram - https://t.me/yavpolshi
• Підписуйтеся на нашу сторінку у Viber  - https://tinyurl.com/yavpolszi